В девяностих в нас в селі жила доннаБейжа. Настояща така – жива і тепла. Як її звали насправді не знали сусіди і навіть, відий, всі її сім дітей. доннаБейжа і всьо. Нійяк інакше ніхто не говорив.
доннаБейжа ніде не робила, город і худобу не тримала, але завжди мала шо їсти і шо вбрати. Займаласи вона лиш однов справов, йку фист як любила і, походу, фист як вміла робити.
На початках до донниБейжі забігали лиш як стемніє, бо встидалиси шоп в селі говір не пішов. Но дето через півроку вже і зранку, і в обід, і увечері коло подвірйя донниБейжі завжди була черга змучених особин мужської статі.
Ясне діло, шо особини женської статі спочатку були фист недовольні наявністю в селі донниБейжі. Но з часом, відвідування донниБейжі увійшло в порядок речей і, якщо і не заохочувалоси, то точьно розводів через це вже не було. Нуашо, жінкам добре, бо могли або полежати-відпочити або піти до инчьго Василя Петровича. І чоловікам добре, бо за літру сметани чи занесені єйца могли спустити пар.
Був період, коли опше увійшло в моду пацанчукам на проводи до войска «дарувати» доннуБейжу — типу шоп мали, шо згадувати холодними одинокими вечорами, коли не діяв бром.
В опшем наступила пошті идилія і спокій в хатах виборців. Сусід донниБейжи з подвірйя зробив парковку, а з стодоли сто по обслуговуванню трахторів і фір. Ну і паралельно дививси за порєдком, шоп йкіс зальотні не обіжали доннуБейжу.
Але фінал цеї історії, на жаль, склавси не ахті весело.
Мусіло таки статиси так, шо до донниБейжі прийшла любов. Казалоси би, шо це в принципі не можливо, але грьобана влюбльонність затігнула доннуБейжу в омут так, шо вона оперативно покинула приносити людим радість і рішила стати люблячов дружинов. Ну звичайно, шо це не вдалоси і доннаБейжа буквально за рік спиласи і стала очінь непрезентабельнов, шо навіть семидесятилітній вуйко Митро вже не привязував кобилу до старої грушки.
До чого я цю історію переказав – шоп меньчє ви велиси на любов і більше займалиси імєнно тим, шо приносе задоволення. Вод.
